Олександра СТЕШЕНКО

доктор філософії в галузі права КНУ ім. Тараса Шевченка (Україна),

доктор права Страсбурзького університету  (Франція)

Дата публікації 22.06.2023

​

 

Практика Європейського суду з прав людини (надалі – «ЄСПЛ», «Суд») щодо домашнього насильства є дуже цікавою. Першою справою щодо домашнього насильства, у якій, однак,цей термін ще не було вжито, була Контрова проти Словаччини. Заявницею була жінка, яка скаржилася про те, що держава не захистила життя її дітей. 2 листопада 2002 року вона вперше звернулася до поліції із заявою про побиття електрокабелем, де зазначила, що вже тривалий час зазнає фізичного та психологічного насильства з боку свого чоловіка. Через певний проміжок часу (близько двох тижнів) спільно з чоловіком заявниця намагалася забрати заяву. Поліцейський допоміг жінці модифікувати обставини справи таким чином, щоб правопорушення вважалося незначним та не вимагало подальшого кримінального переслідування. Через місяць родич заявниці зателефонував до служби екстреної допомоги, повідомивши, що чоловік заявниці має дробовик та погрожує застрелити дітей і себе. Пізніше цієї ж ночі заявниця сама телефонувала до служби екстреної допомоги з аналогічним повідомленням. 31 грудня 2002 року чоловік заявниці застрелив їх малолітніх дітей та себе. ЄСПЛ знайшов порушення статті 2, оскільки поліція не виконала свої обов’язки, що мало прямим наслідком смерть дітей заявниці.

Однак не слід вважати, що для того, щоб факт домашнього насильства було визнано, потрібно дочекатися поки когось буде вбито. Суд розглядав з тих пір чимало справ щодо домашнього насильства. Ключовими є, наприклад, справи Опуз проти Туреччини, Курт проти Австрії, а також, дещо в іншому контексті, Галовіч проти Хорватії. Останніми роками було прийнято рішення і щодо нашої держави: Левчук проти України та Івашків проти України. Огляд справ про домашнє насильство можна переглянути тут.

Практику ЄСПЛ щодо домашнього насильства не можна назвати усталеною – вона ще розвивається.

 

Що саме ЄСПЛ вважає домашнім насильством?

Коли Європейський суд з прав людини тлумачить ті чи інші поняття, то зазвичай враховує міжнародно-правові документи, які стосуються цього поняття, а також національне законодавство, що регулює дотичні питання. Іноді Суд може надавати тому чи іншому терміну автономне значення – таке, що не буде залежати від національних законодавств держав-Учасниць Конвенції. Однак поняття «домашнє насильство» не відноситься до таких термінів.

Термін «домашнє насильство» розуміється Судом максимально широко з урахуванням паттернів, характерних для цього феномену. Будь-які його ознаки та прояви – застосування ненормативної лексики, штовхання, побиття, образи, погрози, зґвалтування, економічні утиски тощо – будуть сприйняті Судом максимально серйозно.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству»,

​

домашнє насильство – діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім’ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім’єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

​

Які у держави є зобов’язання щодо домашнього насильства?

Домашнє насильство вчиняється не державою, а приватними особами. Однак у держави є зобов’язання за Конвенцією щодо протидії домашньому насильству, які можна підсумувати наступним чином:

а) запровадити та застосовувати належну нормативно-правову базу, що надаватиме ефективний захист від актів домашнього насильства;

б) держава зобов’язана запобігти ризикам домашнього насильства, про які їй відомо. Якщо до відома органів влади доводилися факти домашнього насильства, які вже мали місце, повідомлялося про ризики майбутніх таких інцидентів, але органи влади не зробили достатньо для запобігання подальшим фактам домашнього насильства, ЄСПЛ може знайти порушення;

в) держава зобов’язана провести ефективне розслідування фактів домашнього насильства, про які їй стало відомо.

​

Які засоби правового захисту на національному рівні має вичерпати жертва, щоб її скарга до ЄСПЛ була прийнятною?

Не існує чіткого і вичерпного переліку дій правового характеру, які повинна вчинити жертва перш ніж подавати скаргу до Європейського суду з прав людини. Використані засоби правового захисту повинні відповідати обставинам справи.

Однак, як мінімум, варто звертатися з заявами до поліції щодо кожного факту домашнього насильства та доводити до відома органів влади ризики повторення інцидентів та погрози, які лунають. Кожне таке звернення варто фіксувати і документувати.

​

З якого моменту слід рахувати чотиримісячний строк звернення до Суду?

За загальним правилом, заяву до Суду має бути подано впродовж чотирьох місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні. Однак з цього правила є виключення. Одним з таких виключень є порушення, що тривають. Для того, щоб зрозуміти, чи є будь-яке порушення триваючим, можна задати собі питання – чи відбувається це порушення щодня? Якщо так можна сказати, то порушення точно є триваючим.

Проектуючи це на домашнє насильство, у випадку проживання жертви з домашнім насильником перебування під одним дахом означатиме, що інциденти можуть траплятися дуже часто, щодня або мало не щодня. Однак навіть тоді, коли жертва не проживає з насильником, його вплив на життя жертви на практик не обмежується одним або декількома інцидентами. Феномен домашнього насильства полягає в тому, що воно є ланцюжком подій, які пов’язані між собою. Тому Суд навіть тоді, коли окремі акти насильства мають визначені дати, розглядає порушення як триваюче (див., наприклад, Івашків проти України,§ 11; Опуз проти Туреччини, § 111). Це не означає, що в окремо взятих випадках – коли інцидент був одиничним – не може бути застосований інший підхід. Однак це не буде характерною картиною домашнього насильства.

У випадку, коли порушення є триваючим, і це наш випадок, правило чотирьох місяців є незастосовним протягом всього періоду, поки триває порушення. Якщо перебіг порушення припинився, то чотиримісячний строк буде рахуватися з останнього дня порушення.

Дізнайтеся також, як подати скаргу до Європейського суду з прав людини.

​